Життя Віктора Шлапака — це шлях відповідального чоловіка, який завжди ставив справу вище за власний комфорт. Він народився 7 березня 1999 року в місті Немирів, зростав у селі Мухівці, де ще змалечку проявляв наполегливість і серйозне ставлення до всього, за що брався. Віктор добре вчився в місцевій школі, мріяв будувати — і не лише у прямому сенсі.

Своє професійне майбутнє він пов’язав із будівництвом. Закінчив Немирівський коледж ВНАУ, а потім — Інститут інноваційної освіти КНУБА. У 2021 році отримав ступінь бакалавра зі спеціальності «Будівництво та цивільна інженерія». Він міг би жити спокійно, працювати за фахом, зводити нові споруди і будувати власне життя. Але прийшла війна — і Віктор, не вагаючись, обрав шлях служіння Україні.

8 червня 2023 року він добровільно вступив до лав ЗСУ. Пройшов навчання у Військовому інституті танкових військ НТУ «ХПІ», здобув кваліфікацію офіцера тактичного рівня. І вже зовсім скоро — 19 липня — став командиром відділення. Його шлях у війську був непростим: він був поранений під Мар’їнкою, знову повернувся в стрій, отримав статус учасника бойових дій і військову відзнаку «Ветеран війни». Після другого поранення, яке отримав у вересні 2024 року, Віктор знову не зупинився. Продовжував командувати, діяти, боротися.

12 серпня 2024 року Міністр оборони України відзначив його нагородою «За поранення». Ця нагорода — не просто знак відваги. Це символ безмежної сили духу.

23 січня 2025 року Віктор Шлапак отримав важкі поранення внаслідок артилерійського обстрілу. До останнього подиху він залишався вірним присязі й своїй місії — захищати кожного з нас. 27 січня його серце зупинилося в запорізькій лікарні, але його ім’я назавжди залишиться серед тих, хто зробив найвище — віддав життя за Україну.

Вічна пам’ять!