Його подвиг і жертовність стали символом відданості Україні. Вадим Дячок назавжди залишиться прикладом мужності, самопожертви та турботи про ближніх.
Вадим був людиною, яка не боялася труднощів і завжди прагнула до кращого. Вірний своїй родині, своїм дітям і своїй країні, він пройшов через безліч випробувань, залишивши після себе світлу пам’ять. Його героїзм на фронті, врятовані ним життя під час боїв, артилерійських та мінометних обстрілів — усе це заслуговує на безмежну шану та вдячність.
Вадим Вікторович Дячок народився 23 грудня 1978 року в місті Бар. Дитинство провів у родині батьків Віктора Петровича та Надії Сергіївни, разом із сестрою Оксаною. Його мати працювала у районній друкарні, а батько — на машинобудівному заводі, а згодом розпочав власну справу, залучаючи дітей до роботи з раннього віку.
Після закінчення школи №2 Вадим навчався у Барському профтехучилищі, нині будівельному ліцеї. Згодом він вирішив пов’язати своє життя з річковим транспортом, що допомогло йому під час проходження військової служби. У цивільному житті він був доброю, порядною та чуйною людиною. З дитинства мав багато друзів і завжди прагнув досягати більшого. У пошуках можливостей він поїхав на заробітки до Одеси, де понад рік працював на будівництві.
Згодом Вадим одружився, і його мрія здійснилася — у нього народилися двоє синів: Матвій та Тимофій. Незважаючи на життєві труднощі, родина залишалася для нього головним пріоритетом. Щоб забезпечити близьких, він вирушив на роботу за кордон – спочатку до Польщі, потім до Чехії. Останнім його місцем праці стала компанія «Амазон» у Празі, де перед ним відкривалися нові перспективи.
Не став ховатися за кордоном
Однак із початком повномасштабного вторгнення Вадим зробив свій вибір. Він не став ховатися за кордоном, а повернувся, аби стати на захист України. 30 грудня 2022 року його мобілізували до лав ЗСУ, і після підготовки він став водієм-електриком медичного пункту стрілецького батальйону. Його підрозділ боронив українську землю у Запорізькій області, в селищі Роботине. Під постійними обстрілами він разом із військовим медиком евакуйовував поранених побратимів, рятуючи їм життя. Його позивний «Дяк» став символом допомоги та відданості.
Та, на жаль, 1 січня 2024 року під час запеклого бою, у якому наші воїни боролися проти значно численніших сил ворога без достатньої кількості боєприпасів, Вадим загинув від множинних уламкових поранень. Він віддав своє життя за Україну, за своїх рідних і близьких.
Указом Президента України Вадима Дячка нагороджено Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Для його родини, дітей та всіх, хто його знав, ця втрата є непоправною. Проте він назавжди залишиться у пам’яті як Герой, який не пошкодував себе заради інших. Його подвиг житиме у серцях людей, які його любили, поважали і вдячні йому за мир і свободу.
Вічна пам’ять і слава Вадиму Вікторовичу Дячку!
