Маленька мураха, яка відбилася від загального потоку таких же чорненьких роботяг, що тягнули до мурашника довгою вервечкою зернятка, листочки та травичку, щодуху намагалася наздогнати своїх побратимів. Однак перешкодою на її відчайдушному шляху стала велика, нездоланна за своїми розмірами для дрібної мурахи, саранча.

– Зовсім нерівний бій! Не заважай! – посміхаючись зауважив Вадим і легенько відштовхнув саранчу. – Давай швидко до своїх і більше не губися! – звернувся він до мурахи. Комаха ніби почула настанови бійця і ще швидше поспішила до гурту своїх друзів-мурах.

Тим часом снайпер «Дозор» (позивний, який солдат-доброволець Вадим Наумов обрав собі сам) оглянув бойову позицію. З висотки чудово видно берег річки Кальміус, випалені літньою спекою поля та частину дороги, що веде до потопаючого у зелені дозрілих садів села Роздольне. Зовсім поруч – село Василівка. Гарне і пишне, звідки час від часу пахне випічкою, звідки чути вранішнього півня – життя… Тихо навкруги. Лише цвіркуни співають свою вересневу пісню. Лише шелестить висока, дано не кошена трава. Лише колихаються від легкого вітру далекі дерева невеликого лісу на краю мальовничого донецького села.

Вадим ліг на спину і віддався власним думкам та спогадам. Тепле сонце вже не пекло, як у липні, а лише зігрівало та дарувало насолоду розслаблення.

«Дивно, – подумав Вадим, – сьогодні ж 1 вересня – день, у який всього декілька років тому я ще стояв на лінійці у школі. Саме сьогодні серед школярів і моя мама – вчителька». Серце защемило від болю… Мама…

Вадим так і не зізнався їй, що одразу після свого 22-річчя у серпні подав рапорт із проханням знову направити його в район АТО. Адже інакше тепер хлопець просто не міг. Після повернення у липні зі Слов’янська, де на одному із блок-постів Вадим ніс чергування, він, снайпер, не міг дозволити собі мирне життя, коли його військові побратими захищають рідну Україну від ворога.

Посилене відчуття відповідальності та єдності із однодумцями, бажання протистояти несправедливості та захищати від зла Вадим виховав у собі з дитинства, коли став у своїй сім’ї, що вже багато років складалася лише з мами та бабусі, єдиним чоловіком. Згадав Вадим, як раділа мама його успіхам – у навчанні, у спорті, у музиці. Як давно це було… Улюблена гітара, музика від вечора до світанку. Його рідня по духу – козятинський рок-гурт «AroS».

Боже, скільки ж пройдено разом, скільки недоспано ночей за написаннями нових пісень, що народжувалися у спорах та спільній творчості. Пізніше – нові досягнення, якими також пишалася мама: диплом молодшого спеціаліста Бердичівського коледжу промисловості, економіки та права. Бажання працювати. Бачення свого мирного майбутнього. Тепер усе це здається давно минулим життям…

Зовсім іншим Вадим став на строковій військовій службі. Лише півроку навчання і – листопад 2013-го… Його разом із іншими строковиками у лавах бригади спецпризначення внутрішніх військ МВС «Барс» направили у Київ на Майдан Незалежності. По спині Вадима від цих спогадів побіг холодок: згадав довгі дні і ночі зимового протистояння у середмісті столиці у час, який вже тепер, у 2014-му, називають Революцією Гідності. Хаос тих днів назавжди закарбувався металевим присмаком крові та задушливим запахом чаду, морозом безлюдних провулків та безвихіддю льодяних вулиць. Тоді щось прокинулося у душі хлопця, щось не давало спати, щось назавжди повернуло його життя у інший бік.

«Р-рр-гр-рр»…

Зараз Вадим чітко знає: тоді у ньому відкрився характер воїна-захисника, прадавня чоловіча сила, яка зміцніла у його серці під час мобілізації, під час освоєння секретів снайперської гвинтівки, під час військових чергувань у його першому відрядженні на Донбас у лавах Нацгвардії у червні-липні 2014-го…
«Р-рр-гр-рр»…

«Що за дивні звуки… Щось не так…», – зі спогадів Вадима вивів гуркіт, який вочевидь не вписувався у тишу теплого вересневого підвечірку у полі.
Виглянувши зі свого окопа, Вадим побачив три легкових автомобілі: автомобіль ДАІ, цивільні «Тойота Камрі» й «Деу Ланос», а також два автобуси. До лобового скла усіх машин були причіплені білі таблички «Діти».

Бачу автомобілі! Із позначкою «Діти», та якісь підозрілі вони, – доповів по рації снайпер «Дозор» майору Ярославу Ковальчуку, командиру взводу НГУ, що охороняв висотку. – Спостерігатиму далі.

Щойно Вадим завершив радіозв’язок, автомобілі зупинилися і з першого вийшли озброєні чоловіки в «камуфляжі». Здавалося, ніби хтось із наших бійців супроводжує колону, що вивозить дітей із зони бойових дій.

Аж тут, як на гріх, на міст вискочив один із побратимів Вадима, який ще не встиг після наказу командира Ковальчука: «Зайняти позиції!» дістатися свого, найвіддаленішого окопу.

«Камуфляжі» заволали: «Стоять! Оружіє положить!». Хлопець на мосту завмер. Командир гукнув: «Не чіпайте солдата, свої!»

– Кто – «свої»?

– Національна гвардія!

– А ми – развєдка «ДНР»!

«Ополченці» відкрили вогонь. Вадим бачив, як наш гранатометник з 400 метрів поцілив у «Камрі», який злетів у повітря. Ворожий обстріл посилився: бойовики, що їхали в «дитячих» автобусах, розосередилися вздовж протилежного берега й відкрили шквальний вогонь. Наші солдати трималися стійко, проте контролювати ділянку, ширшу 400-500 метрів, одному взводу у 25 бійців не під силу. До того ж річка в тому місці неглибока, її легко перейти вбрід…

Вадим у приціл відстежив бойовика – вцілив. Встав на повний зріст, бо так було зручніше видно ціль, узяв «на мушку» іншого. Однак поцілити завадив різкий біль у стегні: Вадима поранили, зачепивши артерію і вмить штанина просякла кров’ю. А навколо – бій і Вадим на висотці – один далеко від свого взводу.

– Командире, веду бій. Мене поранили, – доповів Вадим Наумов майору Ковальчуку.

– Тримайся, козаче, викликаю підкріплення! – відповів майор.

Добігти до Вадимової висотки командиру завадило поранення: ворожа куля роздробила кістку ноги.

Знайшовши укриття біля пам’ятника воїнам-визволителям, попри нестерпний біль, офіцер почав викликати по радіостанції снайпера – і йому хтось відповів, але це був не Вадим…

За півгодини до гвардійців прибуло підкріплення. Ковальчук просив медиків евакуювати його останнім (крім майора, того дня дістали поранення ще вісім воїнів НГУ), а насамперед – допомогти Наумову.

Однополчани кинулися на висотку, але спроби знайти Вадима під час бою, що тривав до пізньої ночі, коли сепаратисти відступили, були безуспішними – стало зрозуміло, що він, живий чи мертвий, потрапив до рук бойовиків…

Вже пізніше судмедекспертиза дійшла висновку, що Вадим загинув від втрати крові невдовзі після того, як дістав поранення. Забираючи з поля бою тіла своїх загиблих, «ополченці» випадково чи навмисно прихопили з собою й українського воїна…

Тривалий час його мати Інна Сергіївна, рідні та друзі сподіватимуться на диво, ще не знаючи, що вже 13 вересня Вадима знайшли активісти гуманітарної місії «Чорний тюльпан», яким сепаратисти запропонували забрати тіла полеглих з моргу лікарні Калінінського району Донецька. Дорога ж солдата Вадима Наумова додому – у рідний Козятин – виявиться довжиною у три місяці.

3 вересня мати Вадима, ніби відчуваючи біду, телефонувала в бригаду. Жінці відповіли, що Вадим у відрядженні, хоча він уже третю добу вважався зниклим безвісти… Ще за два дні Інна Сергіївна дізналася про бій, поранення і зникнення Вадима, та не дозволяла собі й думати про найгірше. Була впевнена: він живий і неодмінно знайдеться.

Вадимові друзі шукали його через соціальні мережі, залишаючи там контакти матері, і якось Інні Сергіївні зателефонували. Сказали, що Вадим у полоні, на будівельних роботах, запропонували викупити його за 20 тисяч гривень. Одного разу шантажисти дали трубку якомусь хлопчині, який благав:

«Мамо, забери мене звідси!».

Голос звучав ніби Вадимів, і згорьована мати вже була готова переказати злочинцям будь-які гроші, аж раптом, 14 жовтня, їй повідомили, що у запорізькому морзі знайшли його ременя. Був тільки ремінь, без тіла. Насправді, тіло Вадима теж було там, просто хтось неправильно записав номер мішка…
На виправлення цієї помилки знадобився цілий місяць та неабиякі зусилля пошуковців і командирів. У листопаді мати Вадима здала зразок ДНК. Результат надійшов днів за десять: сказали, що «виявлено збіг», попросили передати бритву Вадима, зробили повторний аналіз і вже точно встановили, що це дійсно він…

Коли Інна Сергіївна була в Запоріжжі, їй востаннє подзвонили телефонні шахраї.

«Як же вам не соромно, я щойно з упізнання!..», – плачучи обірвала вимоги аферистів мати. А вони у відповідь глузливо: «І як, упізнала?..». Чи є в тих людей серце…

У день похорону Вадима в нашу хату залетів горобчик, – розповідає Інна Сергіївна Наумова. – Я тепер взагалі у знаки вірю. Інколи здається, що Вадим недарма так довго не знаходився. Він мене таким чином ніби підготовляв, адже якби я дізналася про все одразу ж, то, певно, збожеволіла б від горя. А так – тримаюся… Хоч як дивно, але вистачає сил жити далі, спілкуватися із друзями сина. Прошу їх лише про одне: не забувайте мене, приходьте, телефонуйте, одружуйтесь, народжуйте багато-багато діточок. За всіх тих ваших ровесників, які вже нікому не зможуть дати життя…

Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Рішенням 16 сесії 7 скликання Козятинської міської ради від 2 червня 2017 року №665-VII: «З метою вшанування пам’яті загиблих воїнів в антитерористичній операції, які проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну», присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (посмертно).

Рішенням Козятинської районної ради від 30 березня 2018 року нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно).

Розпорядженням голови Козятинської міської ради від 9 серпня 2016 року №574-р нагороджений відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

На честь Вадима Наумова перейменовано провулок у місті Козятині Вінницької області (колишня назва «Колгоспний провулок»), 9 липня 2016 року, у рамках святкування Дня міста, у цьому провулку було урочисто відкрито меморіальний обеліск.