Проєкт «Книга Героїв», започаткований журналістами у Вінниці, — це не просто онлайн-архів. Це платформа національної пам’яті, яка охоплює всю країну. Пам’ять, яку ми передаємо не лише родинам загиблих, а й наступним поколінням.

«Це — не просто добра ініціатива. Це основа національної свідомості», — сказав голова Комітету Верховної Ради зі свободи слова Ярослав Юрчишин під час зустрічі з журналістами проєкту в Києві. Він підтримав ініціативу і закликав масштабувати її на всю Україну.

Проєкт стартував після оголошення на форумі «Інформаційний щит України» у Вінниці. Ідея була простою: зібрати історії про загиблих Захисників України, зробити їх доступними, збереженими й вшанованими.

Уже за перші тижні до редакції надійшли сотні листів: з фото, біографіями, спогадами — не лише з Вінниччини, а й з Чернігівщини, Запоріжжя, Донеччини. У центрі — люди. Їхні імена, долі, боротьба. І біль — від батьків, побратимів, вчителів, друзів.

Журналісти не обмежуються онлайн-форматом. Вони виїжджають до громад, говорять із рідними, знімають сюжети, шукають світлини з дитинства, фронту, мирного життя. Працюють обережно і щиро. Бо розповісти — це означає пережити знову. А отже — зберегти назавжди.

У кожному регіоні є ті, хто чекає: «Напишіть про нашого Героя. Ми не хочемо, щоб він зник у тіні новин».

Найбільший виклик, за словами журналістів, — донести ці історії до тих, хто не втратив близьких. Бо зараз переважна частина аудиторії — це ті, хто шукає себе у чужому болі.

«Ми не хочемо, щоб пам’ять стала вузьким простором жалоби. Вона має бути частиною культури. Частиною національної ідентичності. І відповідальністю кожного», — пояснюють в команді «Книги Героїв».

На сайті проєкту вже — сотні історій українських Героїв. Усі — перевірені, структуровані, доповнені цитатами, архівними фото, датами. Створено зручні фільтри: за громадами, датами загибелі, позивними.

Тут — воїни ЗСУ, медики, волонтери, сапери, льотчики, командири і новобранці. У кожного — свій шлях. Але спільна мета: Україна.

Проєкт отримує десятки коментарів подяки. Бо часто це — перший публічний спогад про людину:

«Ви — єдині, хто згадав нашого сина»,
«Я не знала, що хтось ще пам’ятає. А ви — написали»,
«Це більше, ніж текст. Це як меморіал у серці».

Вінниця стала містом, з якого почалася ініціатива, що змінює культуру пам’яті.